Про «чомучність», авантюризм і подорожі Києвом

На Андріївському узвозі і біля Золотих воріт, напевно, були усі. А на Лису гору ви піднімалися? А мармурові сходи у під'їздах старих житлових будинків бачили? А з парашутом стрибали, на вейкборді каталися? Якщо збираєтеся прогулятися Києвом і не просто переглянути стандартний перелік пам'яток, а побачити дещо незвичайне, тоді вам до неї, до Софії Грабовецької. О-о-ось вона там, веде екскурсію столичною вулицею – бачите, пані в надзвичайному капелюшку… Вона і про стріт-арт розповість, і модні вулиці покаже, і історичні паралелі проведе. Це такий екскурсовод, який «шукає правду». І з нею цікаво і приїжджим, і киянам.


Хороший гід на ваше питання не відповідає,
а ставить ще 20 питань, щоб знайти істину».
Софія Грабовецька


Як ви почали працювати гідом?

Працювала науковим співробітником, батьки бачили мене в науці. Але за кілька років до цього мені запропонували роздивитися як варіант професію екскурсовода. Тоді відкрився ресторан «Канапа», арт-директор шукала двох гідів. Так пощастило, що мій знайомий історик запропонував застосувати наші знання. Я замислилась. Справді, чому б ні? Хоча в мене не було за плечима курсів екскурсоводів, але я була підкована студентською науковою діяльністю. Та справа тоді особливо не пішла і я, паралельно навчаючись на магістратурі, пропрацювала в музеї історії України півтора роки, там були свої музейні перипетії. Я зрозуміла, що наука – це не зовсім те, що мене приваблює, та я не люблю сидіти на місці. Занадто творча для цієї роботи. Але наукова база дає багато.

Якось мені випала нагода провести тур одній художниці з Німеччини, і вона знову запалила в мені екскурсоводський вогник. Тоді за місяць вдалося придумати назву сторінки в Фейсбуці, підключити знайомого дизайнера, замовити сайт. Фактично за три місяці запустити проект. Також мені написав Арсеній Фінберг і запропонував працювати на «Інтересний Київ». Я була гідом там, якийсь час з ними співпрацювала. Набила, так би мовити, руку. Практично відразу почала водити індивідуалки. Зрозуміла, що мене приваблюють тільки вони та екскурсії для іноземців. Потроху вибудовувався мій стиль: «гід у капелюшку». Я почала працювати сама зі своїм проектом. Буквально за два роки разом зі мною нас стало 13 гідів.

Розкажіть більше про свій стиль одягу.

Я поєдную ретро та сучасний стилі. Кросівки – це взуття є невід’ємною частиною мого образу, бо мені важко ходити на підборах 5–6 годин на день. Підбори я майже не ношу, хоча капелюхи наче й зобов’язують до них і суконь. А капелюхи зобов’язують до суконь та підборів. До речі, знаходжу капелюхи на барахолках. Є кілька на замовлення. Я ніколи не знаю, де мене знайде мій капелюх. Але це не означає, що одягну будь-який – це дуже така справа смаку. Зараз провела ревізію шафи: в мене є 16 капелюхів.

Як ваш чоловік ставиться до стилю ретро?

Раніше він казав: мені некомфортно, бо на тебе багато людей озираються. А зараз це – частина бренду. Це добре і вже стало частиною мене. Люди на вулиці усміхаються, роблять компліменти.

У вас є улюблені місця в Києві?

Найбільше з чоловіком любимо гуляти біля Золотих воріт, бо я тут виросла неподалік. Тому тут відчуття, що це моє. Коли з майбутнім чоловіком вперше побачилися, я провела йому екскурсію, не будучи ще екскурсоводом. Він жив у гуртожитку і, як багато студентів, ходив до універу і додому. Людина за 5 років життя не бачила на власні очі Золоті ворота! Зараз це стало частиною нашої повсякденності. Поділ теж входить в той ореол, де любимо бувати. Рейтарська в наших очах – це найбільш модна вулиця. Можна сидіти й насолоджуватись, дивитися, як виглядають люди. Але зараз надаємо перевагу паркам. Чоловік сміється, каже, що ми такі трішки пенсіонери.

Напевно, багато чудових місць не знають навіть самі кияни?

Так. Аргумент «ми з Києва» – це для мене не аргумент. Правда, в основному працюю з іноземцями. Цього року їх, на жаль, вкрай мало. Натомість на екскурсії пішли кияни. У восьми випадках із десяти кажуть: «Ми з Києва, вже все бачили – здивуйте нас». І я думаю: це прекрасно, але ж я не будівельник, і новий Київ не збудую. Щоб зрозуміти, чому місто таке, як зараз, потрібно все одно дати історичну канву, показати вже побачене, але звернути увагу на ймовірно пропущені деталі. Я живу за принципом: в екскурсійній справі потрібна історія – причинно-наслідкові зв'язки, тому що не можна розказати якийсь факт, і все. Він точно на щось вплинув.

Люди, коли йдуть на екскурсію Києвом, найчастіше очікують, що розповіді будуть тільки про нього. Але часто можна провести паралелі з історіями інших країн, що дуже допомагає в роботі з іноземцями. Їм часто важко зрозуміти нашу ментальність, що таке Україна. Вони очікують тут зустріти щось радянське, як, наприклад, у Мінську. Для них просто культурний шок, коли вони потрапляють в старе місто чи на Андріївський узвіз і бачать зовсім іншу картинку, ніж собі намалювали.

Як працювалося з іноземцями? Чи є відмінності?

Вони відкриті до всього, як чиста посудина, яку можна наповнити чим хочеш. Місцеві складні, вважають, що погуляли по Хрещатику, були біля Золотих воріт – і все знають. Я і до «коронакризи» працювала з місцевими, просто їх було менше. Супер, коли довіряють. Гірше, коли кажуть, що самі мені проведуть екскурсію – це знецінення роботи. Багато кому здається, що гід – людина, яка почитала Вікіпедію і за півтори години все це розказала. А це ж не так. Люди не уявляють, скільки треба прочитати книжок, викласти грошей на імідж, подорожувати світом, щоб побачити методики інших гідів. Це час і гроші. Я не тільки гід, а ще виконую багато різної роботи. Мені потрібно бути і PR-фахівцем, фотографом, SMM. Купа нюансів.

А які ви відкрили найбільш незвичайні місця в Києві за весь час?

Дивна для мене Лиса гора на Видубичах. Одна із моїх гідів, Галя Радевич, водить туди тригодинні екскурсії. Вона розповідає історію, про рідновірство й відьомство, подає такі різні боки гори. В основному місце безлюдне, бо багато хто вважає, що там немає на що дивитись, тож гора має в собі якусь таємничість. Також відкриттям цього року для мене стало урочище Горбачиха. Там є неймовірно живописні місця, одне з них – виноградні джунглі.

Взагалі Київ непарадний. Треба розуміти, що це не Париж, не Рим з точки зору архітектури. Хоча офіційно нам більше 1500 років, знакові будівлі не відображають цього повноцінно. Треба Київ приймати таким, який він є. Ось я приймаю його, і він для мене прекрасний навіть обшарпаний. В цьому є своя естетика.

Коли ви зрозуміли, що місто – це ваша любов?

Мені здається, ще змалечку в мене було бажання досліджувати нові місця. Навіть зараз можу 40 хвилин досліджувати нове місце, яке можна вивчити і за 10. Мені цікаве кожне підворіття, кожен закапелок. Буває, що багато разів ходжу одним і тим самим місцем, око замилюється, а потім мене щось таке спитали, що ніколи не бачила. І доводиться шукати відповідь. Ця «чомучність» зі мною все життя і досі спонукає до авантюризму, до подорожей.

Цей авантюризм, напевно, впливає на захоплення, бо у вас на сторінці у Фейсбуці я бачила, що ви подолали 60 метрів вільного падіння. Як так вийшло?

Я обожнюю екстрим, але такий, де я знаю, що я в безпеці. Тобто люблю американські гірки, бо знаю, що пристібнута. Стрибок із парашутом – то була моя мрія ще з часів старшої школи. Але хто тобі дозволить це зробити в такому юному віці. І якось це відкладалося, аж поки ми з чоловіком не вирішили це зробити. Це був йому подарунок на день народження. Якщо чесно, мені не було страшно аж до самого кінця. Нас знімали на відео, де видно, які у чоловіка шалені емоції, а у мене – спокій, ніби просто п’ю чай. Я думала так: якщо все закінчиться добре (а як інакше?), то я молодець, а якщо погано, то мені буде вже все одно. Я б стрибнула ще раз.

А де в Києві шукати екстремальні відчуття?

На «Чайці»: там і дрифтинг, і мотоцикли, і стрибки з парашутом. І ще дуже класний Х-парк, там теж купа всього: вейкборд, сап, серфинг. Дуже шкода, що в Києві немає крутого парку атракціонів. Буває, що просять полоскотати нерви екскурсією на кладовища. Якщо в такому ключі, то знову ж таки – Лиса гора. Особливо на Гелоувін. Також у вересні я запустила екскурсії на електроскутерах.

Які ще є цікавинки, окрім дивних місць?

Під'їзди Києва. Вважаю, це те, чим можна пишатися місту. Бо під'їзди – не наша особливість. По-перше, будинки в Києві будували купці не дуже багаті. По-друге, публіка тут була не така вимоглива, як в Петербурзі й Москві. Це диво, але на сьогодні можу назвати приблизно 40 під'їздів в центрі, які будуть «ах!»: з мармуром, ліпниною. Є такі, де самі теперішні мешканці постаралися і відновили ту красу. Дуже це люблю, намагаюся на кожній екскурсії показати під'їзд.

Якщо хочете дізнатися, як живуть люди насправді, треба заглядати у двори, бо в них душа і сутність. Люди не живуть напоказ навіть зараз. Тож реальний прояв життя можна зустріти саме всередині, а не зовні, де в тебе гарний (хоча в основному ні) балкон. Тому важливо гратися з людьми: дивіться, може бути так, але якщо ви обійдете будинок, все виглядатиме зовсім інакше. Або фасади – деколи на них можна прочитати цілі історії, а деколи вони чи їхні елементи мають «близнюків» в інших містах.

Які рекомендації для людей, що нібито «все знають»?

Довіритися професіоналу. Приміряти на себе роль туриста, який наче вперше у Києві. Сповільнитися і нарешті справді роздивитися ту чи іншу пам’ятку. Не просто кинути поглядом, а зупинитися, видихнути і відкрити серце й розум новому. Бути «чомучкою».

Навчитися слухати інших людей. Ну, і вміння дивуватися.

Я працюю з містом вже довгенько і авторитетно кажу: побачити все неможливо, бо місто – то не просто бруківка та стіни. Місто – це люди. Ми взаємодіємо, змінюємо його. В цьому плані мені подобається як явище стріт-арт. Він з’являється дуже несподівано, і завжди цікаво розгадувати, що хотів сказати його творець.

Коли найкращий час, щоб роздивитися місто?

Я завжди людям раджу не лінуватися і вставати рано - тоді просто благодать: спокій, тиша, сонце встає і цілує фасади будинків; або гуляти, «коли прокидається мафія», але треба враховувати, що з підсвіткою в місті так собі. Ну а найгірше серед робочого дня, бо народ у Києві дуже нервовий, тут не можна йти вулицею і раптом зупинитися, бо натовп може збити, ще й вилаяти.

Про кого потрібно знати з жителів міста Києва?

Складне питання. У місті багато незвичайних людей, які щось роблять для Києва в своїх сферах. Наприклад, Гарік Корогодський має фонд «Життєлюб», який займається питаннями людей старшого віку, допомагає безхатькам. Дмитро Борисов та Женя Клопотенко просувають українську кухню. Ярослава Гресь та її команда роблять класні культурні проекти. Маріанна Факас популяризує ретро-культуру. Владислав Троїцький керує унікальними музичними й театральними проектами. Євгенія Аратовська бореться зі сміттям і вчить його сортувати. Словом, це безкінечний список.

А де купити сувеніри?

Моя найулюбленіша сувенірка знаходиться на Андріївському узвозі – крамничка «Мрії Марії». Також веду гостей у «Всі свої». В різні майстерні: наприклад, до ювелірів Сергія Жернова чи Тетяни Чорної. Ще в «Народний Дім Україна». На жаль, багато чого цікавого і саме “київського” доводиться вишукувати. Немає такого місця, де було б зібрано все.

Як ви ставитеся до екскурсій онлайн?

У період жорсткого карантину всі казали, що за цим майбутнє. Але мені онлайн не зайшов, бо не створюється атмосфера.

Екскурсія – це не тільки про розповідь, а ще й про декорації, як в театрі.

Пропрацювала різні варіанти, навіть піжамні вечірки – не сподобалось взагалі. Немає фідбеку. Пробувала з дітьми займатися в Zoom, але теж доволі складно. Щоправда, пізніше я об’єднала українських гідів у проект «Карантин_мандри» (онлайн-екскурсії на різних платформах) – і це було непогано. Я відчувала присутність людей, кожен щось коментував. Зрозуміло, що згодом люди самі втомилися від онлайну і почали гуляти, особливо цьому сприяла погода.

Як нам обрати найкращого гіда?

Не існує найкращого гіда, тому що певний гід за вашими фільтрами буде найкращий саме для вас, але не факт, що підійде іншій людині, адже у неї можуть бути зовсім інші інтереси та вимоги. Ви, наприклад, любите дивитися на архітектуру, хтось хоче випити пива, хтось по дворам походити, а хтось вивчити стріт-арт.

Що для вас найкраща подяка від людей?

Для мене важливо відчувати людину, бачити її реакцію. Ціную тих, хто готовий слухати. Задача гіда: не показати-розказати все, а зацікавити гостя, спробувати подивитися з ним на місто трохи інакше, по-новому. Тільки в такому випадку я виконала свою задачу. Не просто видала якусь інформацію, а дала «гачки». Найкраще, коли екскурсант, повернувшись додому, переказує почуте родичам чи друзям, продовжує пошуки цікавинок сам або приходить за ними до мене знову.

Сторінка Софії Грабовецької – «гіда у капелюшку»
https://www.facebook.com/sofi.hrabovetska/

Фото: Денис Лісовець, Наталя Мидляк, Дар‘я Миронець, Олексій Орлов
Катерина Вороніна.