Історія Віктора Рубана: від маркетолога до хореографа та засновника продюсерського центру

Я почав займатися спортивними бальними танцями ще в шість років. Але не міг продовжувати заняття через численні переїзди з родиною. Так буває, якщо твій батько – військовий. Потім навчався в музичній школі, а на першому курсі університету повернувся до танцю. Увесь цей час мене не відпускало бажання розвиватися саме в цьому.

Коли я здобував базову освіту – менеджмент зовнішньоекономічної діяльності та міжнародний маркетинг – зрозумів, що ця професія має певні обмеження. Почав шукати, де продовжити навчання, трохи змінюючи напрямок діяльності. З дитинства мене цікавило, як люди спілкуються, що їм подобається. Тому для навчання в аспірантурі обрав споріднену професію з маркетингом та тим, що мене приваблювало, – соціальну психологію. Робота просто за гроші мене взагалі не влаштовувала, тому психологія була порятунком. Я вивчав психодраму та арт-терапію і таким чином заглиблювався у пізнання людини.

У мене вийшло знайти сферу діяльності, яка завжди буде цікава.

Мені здається, коли люди шукають більше соціальних гарантій або додаткових «плюшек», вони опускають питання, яке коли-небудь постає перед кожним: «Навіщо я цим займаюся? Куди далі?», і це призводить до життєвих криз. Для мене ситуація була наступною: я цікавлюсь людською природою, і це – щось невичерпне. А якщо у професії можливо побачити дуже «близький горизонт реалізації», то рано чи пізно можливості вичерпаються і стане нестерпно нудно. До цього треба бути готовим на старті, вибираючи професію.

Ще під час навчання в університеті я почав підробляти за першою спеціальністю. Хотів мати свої кошти для занять бальним танцем. Це дуже дорогий вид танцю, який потребує постійних інвестицій: костюми, тканина, індивідуальні заняття, постановка персональної конкурсної програми.

Після університету влаштувався спочатку бренд-менеджером з декоративної косметики. Згодом приєднався до компанії «Лакталіс Україна» у якості зовнішнього експерту з рітейл-аудиту. Розробляв систему аналізу ринку молочної продукції та прогнозував тенденції розвитку торгових марок цієї компанії.

Навіть тоді продовжував танцювати. Приймав участь у змаганнях у хобі-класу та дійшов у змаганнях до Б класу (прирівнюється до звання кандидата у майстри спорту – прим. редакції). Пропрацював більше року та зрозумів, що вичерпав себе у маркетингу. Психотерапія і танець повністю поглинули мене.

Я зробив страшний внутрішній вибір і зважився на важливий крок – звільнився звідусіль.

Моя родина мене не підтримала. Була навіть така ситуація, що ми не спілкувалися більше року. Батьки прийняли мій вибір зовсім нещодавно. Їм знадобилося більше 10 років на те, щоб зрозуміти: це було не просто якесь захоплення або фантазії, а моє осмислене бачення власного життя. Зараз у нас чудові стосунки. Навіть більше: цей вибір допоміг нам перейти на абсолютно інший рівень спілкування і відносин. Вже через декілька років я зрозумів, що родина хотіла вберегти мене від болісних переживань як наслідок мого вибору.

Звичайно, на той момент мені потрібне було оточення, що зрозуміє мене. Авжеж, були друзі, які підтримували. Мені пощастило: я був не один у цьому «процесі переходу». Я зрозумів у той період дуже важливу річ: якщо ти відкриваєшся до життя, то воно відкривається тобі назустріч. Якщо ти міцно стоїш «ногами на землі» й не даєш себе збити з пантелику навіть негативними обставинами – «з нізвідки» часто приходять нові можливості. Світ великий. Він не тільки страшний і загрозливий, але й повний можливостей. Я пересвідчився тоді – життя піклується про нас.

Не бійтеся бути щирим, відкритим до можливостей та не давайте себе експлуатувати. Тут важливий баланс!

Про можливості – це не просто якісь промови для натхнення, а висновки з багатьох ситуацій в житті. Ось конкретний приклад. Коли я зрозумів, що хочу все ж таки бути в танці, а не в психології, мені потрібна була хореографічна освіта та структуроване професійне системне бачення. Їх у сучасному танці на той момент я міг здобути тільки за кордоном. Але в мене не було жодної інформації, які існують програми і взагалі з чого почати…

Того ж самого тижня, коли прийшло усвідомлення внутрішнього вектора, мене покликали на майстер-клас з хореографом, тепер моєю і колегою, і подругою – Діною Хусейн. Вона розповіла, що разом з іншими чотирма танцівниками з різних країн світу (з якими була на той момент у Києві й вела цей клас), щойно закінчила експериментальну програму EX.E.R.CE. у Франції, у місті Монпельє, яку зараз переформатували в магістерську і відкривають набір. Вона мені дуже порадила звернути увагу на цю програму, і ця зустріч насправді визначила наступні роки мого життя.

Це була для мене просто ідеальна можливість. За три місяці я успішно пройшов усі п’ять етапів відборів і поступив, як вже потім дізнався, в одну з найпотужніших й найстатусніших програм у світі з сучасного танцю. Я дуже радів, бо увійшов у число 14 студентів, а нас відбирали з 266 претендентів з усього світу. І Національний хореографічний центр міста Монпельє навіть знайшов кошти, щоб оплатити моє навчання. Це було щось неймовірне. Я не міг повірити, що це реальність, до самого моменту, коли отримав диплом.

І з цього імпульсу, ніби з простору, почали притягуватися ресурси, про які я і не підозрював. Ніби зайшов у якийсь потік, і все почало відбуватися. Мені залишалося просто бути максимально ясним, чітким та відкритим і робити усе можливе, що від мене залежить.

Повернувся до України одразу після програми у 2013, і вже у 2015 запустив проєкт продюсерського лейблу Ruban Production ITP. Я створив його, щоб допомагати іншим митцям в Україні, користуючись моїм ім’ям та професійними контактами, презентувати свою роботу у світі.

Це було продовження моїх думок та прагнень на тему подій 2014 року. Тоді ми з колегами із мистецького середовища усвідомили, що позиція жертви не йде нам, незалежним митцям, на користь. Це призводить до неможливості проявити наш творчий потенціал повною мірою. Так в Україні немає чіткої державної культурної політики навіть зараз. Саме через це нас не знають у світі, і дуже мало знають про сучасну українську культуру, а більше знають фолк ще у радянської версії.

Тож ми з кількома однодумцями взяли на себе відповідальність створювати бачення української сучасної культури у світі. На можливому для нас рівні, усіма можливими способами. З 2014-го року в рамках своєї мистецької діяльності я робив (і продовжую робити тепер) візити культурної дипломатії за кордон. На зустрічах із представниками дипломатії у культурній сфері я пояснюю, що відбувається в Україні.

Рух – це для мене невіддільна частина життя.

Ми живемо в такий час, коли наше тіло недоотримує значною мірою те, що воно отримувало у повсякденному житті ще 10 років тому (мова про навантаження, раціон, тілесний досвід тощо). Я допомагаю людям бути в контакті з власною тілесністю та емоційним інтелектом. Так вони можуть будувати більш різноманітні стосунки між собою і навколишнім світом.

Наприклад, коли на зустрічі з людиною ви відчуваєте емоційний дискомфорт, дуже чітко можете відсигналити це рухами. Ваше тіло постійно реагує на слова, на ситуацію, на середовище довкола. А ваш емоційний відгук – це ніби сумарне значення різних аспектів, того що відбувається.

Я не вчу просто повторювати послідовності рухів з музикою чи без. Я роблю більше – ділюсь інструментами, які допомагають людині розкрити її потенціал. Під час різних дій, які я провожу, ми з учасниками ставимо перед собою завдання освоїти, що для нашого тіла природно, а що ні, та поглибити контакт із цим.

Наше тіло – дуже древня система, яка і сьогодні продовжує розвиватись. Нам є чого навчитись у свого ж тіла, у самих себе. Головне – дослухатись.